«Архітектори проти війни» — так ми назвали цикл публікацій, де розмовляємо зі справжніми героями: до війни — архітекторами, урбаністами, дизайнерами, декораторами, художниками, а в новій дійсності — військовими, волонтерами, громадськими діячами. Ділимося історіями цих людей і висловлюємо велику подяку всім тим, хто наближає нашу перемогу.
Наш герой Ігор Райков — засновник і СЕО девелоперської компанії «Спільнота», в минулому — директор із виробництва SAGA Development, засновник Школи професійного девелопменту Urbanland.pm, бізнесмен, ментор, громадський діяч. Зараз несе службу в добровольчому підрозділі «Хартія» у складі 127-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ на харківському напрямку. Наша з ним розмова — про війну, життя, країну та місце висококласного менеджменту в нелегкому сьогоденні.
На українському ринку девелопменту з’явилося нове ім’я — «Спільнота». Була розпочата робота над проєктом — першою ластівкою: мультифункціональним комплексом SVITOGLYAD на Оболоні, в рідному для Ігоря районі. І «Спільнота», і школа Urbanland.PM недавно знайшли новий «дім» — офіс на Подолі. Незабаром девелопер мав анонсувати ще два девелоперських проєкти у категоріях «комфорт» і «преміум».
Рік із трьома двійками дійсно приніс великі зміни, та не у всьому вони були такими, як було заплановано: до компетенцій топ-менеджера та підприємця додалася компетенція військового. Зараз Ігор Райков, або Еней (саме це ім’я він узяв собі за позивний), практично весь час перебуває в Харкові та на Харківщині, за винятком тренувальних днів, які відведені на військові навчання.
У те, що повномасштабна війна все ж таки розпочнеться, Ігор Райков не вірив, ба більше — своїм оптимізмом і витримкою підбадьорював колег і партнерів по бізнесу. Не вірив не тому, що не бачив новин, якими тоді був насичений інфопростір, а тому, що просто не міг уявити таку подію в сучасному розвиненому суспільстві.
Ринок ріс, було заплановано багато роботи і зустрічей, дві земельні ділянки були придбані буквально за кілька тижнів і днів до початку російського вторгнення. Бізнесмен пригадує: «Я дуже структурний і логічний, думаю: немає логіки в цьому всьому. Ну це ж неможливо! Якась нова світова війна… неможливо. Але 24-го все стало зрозуміло моментально».
У цей день він із родиною перебував у Києві. Забезпечивши надійний прихисток для сім’ї (хоча й спостерігали російські ракети під час подорожі до місця евакуації), решту тижня та довгу комендантську годину підприємець провів, вирішуючи організаційні питання для підготовки оборони столиці.
«Фортифікацією Оболоні почали займатися вже з п’ятниці (25 лютого. — Прим. ред.), — розповідає Ігор Райков, — швидко стало зрозуміло, що напрямок на цей район, якщо рухатися з Гостомеля, Бучі, Ірпеня, — це північні ворота Києва. Аннабелла Моріна (засновниця громадського руху “Почайна”, краєзнавиця, екоактивістка, громадська діячка. — Прим. ред.), депутат Київради Костянтин Богатов, інші небайдужі люди почали кидати заклики, збирати, що в кого є. В нашого генпідрядника була техніка на будмайданчику: бурова, екскаватор тощо — ми в той час виконували випробувальні роботи на ділянці. В понеділок вранці я приєднався, і почалася робота.
Ми сформувалися у блок при районній адміністрації, обслуговували здебільшого наш штаб територіальної оборони, нацгвардійців, які були на території Оболонського району, та інженерів із фортифікації від військової адміністрації. Такий у нас був волонтерський штаб разом із головою адміністрації, деякими депутатами району. Адміністративно-волонтерсько-військовий, якщо можна так назвати».
«Це були люди, яким небайдужа доля країни, міста, району. Вони об’єдналися і робили це на добровільних основах, — розповідає Райков. — Я шалену кількість грошей витратив за той березень, пам’ятаю. Багато колег по будівельному ринку допомагали. Хтось давав те, хтось інше. Дуже багато всього: техніку, бетонні блоки, паливо. Люди зробили з Оболоні неприступну фортецю, і це зіграло свою роль. Зрозуміло, що військові робили свою роботу, а ми для них — свою, але, думаю, ворог розумів, що навіть якщо він зможе прорватися, то на кожному рубежі, який ми створили, йому буде нелегко».
Працювали щодня з восьмої ранку, без вихідних і комендантських годин. Приблизно за місяць командою були закріплені небезпечні проривні напрямки — на Гостомель, Горенку, Пущу-Водицю.
«Оболонь ми укріпили повністю, — згадує Ігор Райков. — Також площу Шевченка та Окружну. Робили блокпости, ДОТи, «змійки» і загородження, бліндажі закопували. У напрямку до Вишгорода, на Водогін (селище в Оболонському районі Києва. — Прим. ред.), Петрівку, «трикутник» від Ірпеня до Вишгорода і до Рибальського острова. Робота це така: вранці береш участь як організатор, далі весь день на телефоні, а паралельно сам стропаєш, возиш блоки на маніпуляторі, хтось кранівником із твоїх знайомих працює, потім ти — і так до вечора».
Ігор Райков пригадує цікавий епізод: під час укріплення одного з блокпостів вони випадково зустрілися з Андрієм Вавришем (засновник і керівник компанії SAGA Development. — Прим. ред.) та разом складали блоки для захисної споруди. Після цього в середині березня він зателефонував Райкову і запропонував об’єднати зусилля з фортифікації інших частин Київщини.
Підприємець згадує: ворог підходив із боку Броварів і Борисполя, почався натиск. За дорогою, яка з’єднує Бориспіль і Бровари, із кількома невеликими населеними пунктами, розташованими поруч, уже були росіяни: «Ми з Андрієм Вавришем почали укріплювати цей східний напрямок. Чули не тільки мінометні обстріли чи РСЗВ, але й стрілецькі бої, стрілецьку зброю, дуже близько. Фортифікація цих районів була логічною, після того, як Київ був уже укріплений. Ми відчули, що є умовний тил, і можна трошки висунутися і ще допомогти нашим військовим, — продовжує розповідь Райков, — тоді ми ще не знали, що вони (росіяни. — Прим. ред.) втечуть.
Нам треба було потроху їх відштовхувати від міста. Вже в другій половині березня на Оболонь припадало десь 50% нашої роботи, а іншу половину займала та окружна дорога від Броварів, від Троєщини до Борисполя. І трошечки Обухів і Васильків, допомагали військовим там закріплюватися».
Так пройшли перші місяці війни.
Ще в перші дні війни Ігор Райков звернувся до Оболонського військкомату та місцевої тероборони, з якою вони пізніше співпрацювали. Його додали в списки, але призивати на службу не поспішали. Попри те, що він регулярно нагадував про себе й одного разу отримав повістку з відкритою датою, настоявши на своєму. Скоріше за все, так сталося через величезне завантаження відомчих установ у перші місяці війни та той факт, що Райков був зареєстрований в іншому місті й не мав військового досвіду.
Сам він згадує про це так: «Я їх прекрасно розумію, вони не хотіли витрачати час, адже я не мав необхідних документів. Треба було в умовах війни робити запити за місцем прописки тощо. Але це й добрий знак — він означає, що в Україні і тоді, і пізніше вистачило захисників із більшою військовою кваліфікацією, ніж мав я на той момент, і знайти бажаючих не було важко».
У цей же час Ігор Райков проходить курси підготовки для цивільних у Солом’янському ТРО з тактичної медицини, вогневої й тактичної підготовки.
У квітні підприємця все більше починає цікавити тема відновлення й відбудови, він відвідує звільнені від окупантів населені пункти, щоб на власні очі побачити масштаби пошкоджень, зрозуміти, які алгоритми обліку та відшкодування необхідні. Військкомат продовжував мовчати, і, можливо, далі Райков ще глибше занурився б у тему відбудови, але склалося інакше.
Протягом місяців Райков спілкувався із Всеволодом Кожемяком — відомим українським бізнесменом, благодійником і волонтером, нині — командиром ДФТГ «Хартія». Він неодноразово запрошував Райкова приєднатися до їхнього добровольчого підрозділу і приїхати на Харківщину. Врешті, коли прийшло розуміння, що Київщина у відносній безпеці, так і сталося.
Є іще одна аргументація, про яку розповів нам Ігор Райков: «На самому початку війни я самостійно порахував ВВП. Провів опитування серед відомих мені бізнесменів і знайомих. І зрозумів, що падіння становить десь 50–55%, а будівельна галузь та інвестиції у квартири особливо пов’язані з ВВП. Продажі збільшуються тільки тоді, коли збільшується ВВП. Я усвідомив, що поки йде війна — він буде падати. Як людина, яка звикла досягати результату, я розумів: мені потрібно скоріше брати участь у досягненні перемоги, в завершенні війни. В стабілізації ВВП і початку його зростання. Оце така проста примітивна економічна задача у мене як підприємця».
Зараз Ігор Райков відповідає за логістику у своєму підрозділі. Це складний, комплексний військовий менеджмент, до якого належать логістика організації фортифікацій і ліній оборони, особового складу, евакуації поранених і полонених, зламаної та трофейної техніки та інше. Також у якості другої спеціальності він отримує кваліфікацію оператора БПЛА.
Про трофейну техніку Ігор Райков розповів бувальщину: «Якось ми затрофеїли танк, дві «Нони» (тип самохідної артилерійської гармати. — Прим. ред.) та три МТ-ЛБ. Ми про них кажемо — «металеби», на відміну від росіян, які називають їх «мотолигами». Була задача евакуювати цю техніку із «сірої» зони. Дві одиниці згоріли під час нашого обстрілу, а в одної зламалася гусянка. Йшли дощі, і вона залишилася в балці.
«Металебу» ми евакуйовували буквально за 500 метрів від позицій росіян. Вони тимчасово відкотилися назад і чекали слушної нагоди її забрати. У нас було своєрідне змагання — ми чи вони, і так сталося, що нам вдалося. Потім ми її відремонтували і подарували одному з підрозділів, який звільняв Харківщину. Ця техніка була використана під час контрнаступу. Такі дуже дорогі спогади».
Щодо позивного «Еней» — про нього теж знайшлася історія. Ігор Райков розповідає, що досить довго не міг обрати собі позивний, і як людина ще недавно цивільна, бізнесмен, не бачив у ньому особливої необхідності. Проте правила є правила, nom-de-guerre потрібен кожному бійцю, це і військова традиція, і безпека. Командир уже хотів сам розпорядитися його долею, і Ігор Райков ризикував стати «Будівельником» або «Строїтелем», яких в українському війську дуже багато.
Ідея для псевдо прийшла від знайомого, один із добрих друзів девелопера, який теж несе службу, обрав собі в якості позивного ім’я з твору Шевченка — Гамалія. Це сподобалося Ігорю Райкову, і він також знайшов позивний, пов’язаний із рідною літературою. «Я згадав Котляревського і його Енеїду, твір про Енея, інтерпретацію поеми Вергілія, переосмислену на український манер. У ній головний герой рятує козаччину. Ну, думаю, — це 10 із 10, потрібно брати», — пояснює Райков.
Уже більше ніж пів року Ігор Райков несе службу на Харківщині в складі «Хартії». За цей час він зрозумів, що відсутність військової спеціальності чи досвіду — не обмеження для служби, набагато важливіша мотивація. Тільки-но приєднався до ДФТГ, то пройшов курс тренувань для молодих бійців, відточує навички і постійно бачить побратимів і бійців бригади, які теж прийшли у військо з мирного життя та зараз демонструють високий рівень професіоналізму. У «Хартії» надають великого значення підготовці, відпрацюванню рухів, стрільбам із різних видів зброї.
Добровольчий підрозділ «Хартія» брав безпосередню участь у звільненні від ворога півночі Харківщини. «Ми стояли на ділянці біля Руської Лозової, за нею розташований ліс, а за лісом — населені пункти Великі та Малі Проходи, і там були росіяни. Ліс приблизно до середини контролювали ми, в іншій частині лісу були вони», — згадує Райков.
Ігор став одним із 2000 захисників, нагороджених пам’ятною медаллю «За оборону міста Харків». Ми не могли не запитати, якими він бачить Харків і Харківщину зараз, чи повертаються туди життя й комфорт для мешканців у звичному нам довоєнному вигляді, яке враження на нього справили міста. За іронією, навесні Райков не дуже прагнув служити на Харківщині, вважав це нелогічним. Каже: «Я бачив це так, що звільнятиму Херсонщину чи Запоріжжя, тому що я звідти родом. Або ж, якщо призовуть, то поїду туди, куди розподілять. Тому на запрошення до «Хартії» відповідав, що «я тут у Києві, фортифікую, прикріплений до військкомату, чекаю від нього відповіді та розмірковую про відбудову».
Його уявлення про Харків згодом змінилися.
«Харків зараз — це чудове місто. Я взагалі не очікував, що він такий, — розповідає Райков. — До війни я був у місті кілька разів, читав лекції на запрошення архітектора Олега Дроздова. Та одного разу у 2015 році, ще був живий Кернес. Це взагалі інша атмосфера була, пам’ятаю, тільки зробили парк Горького. Ми приїхали туди, діти побігли по газонах, і там були охоронці, які зганяли їх із цих газонів. Бо траву навіщось там висадили, але не можна було бігати по ній. Це взагалі нонсенс. На жаль, саме таким я запам’ятав Харків — якимось радянським, із пережитками, це було не дуже приємне відчуття.
Знову я приїхав у місто вже під час війни. І побачив Харків як місто з великою історією, дуже потужним, справжнім, сильним. Відчув його дух і згадав часи, коли він був більшим за розмірами та кількістю населення за Київ. Ідучи Харковом, сьогодні ти бачиш будівлі, архітектуру, яка нагадує про Лондон, — у Києві таких будинків немає! Дуже багато було знищено під час Другої світової, але радянська армія менше пошкодила Харків, і сьогодні ти можеш вивчати цю архітектуру».
Райков із захопленням розповідає, як це нове бачення Харкова стало для нього великим відкриттям. «Я закохався в Харків, пообіцяв дружині: коли закінчиться війна, обов’язково провезу родину Харковом і покажу, який він чудовий».
Еней розповідає: коли приїхав туди весною, Харків був майже містом-примарою, порожнім, ані машин, ані пішоходів. Тільки деінде можна було побачити зелені автівки військових, які проїжджали містом і роз’їжджалися ділянками фронту. Сьогодні Харків залишається фронтовим містом, але сюди повернулися цивільні, дуже багато людей. Відкриті деякі кафе, на вулицях навіть почали з’являтися дорожні корки. В місті можна знов побачити і хіпстерів, і дорогі авто — воно живе.
Але російські ракети залишаються величезною проблемою, в ясну погоду з високих поверхів видно, як вони здіймаються в повітря з білгородської області. Відстань дуже коротка, зліт ракет можна розгледіти. Долітають вони за одну-три хвилини. росіяни продовжують бомбити український Харків, знаючи, скільки мирних, цивільних людей там перебуває.
Ми запитали в Ігоря Райкова, чи залишатиметься він далі на Харківщині. Зараз «Хартія» задіяна в закріпленні нових позицій на лінії фронту, що змінилася.
«Ще одна велика річ, якою я захопився і яку ми розвиваємо, — аеророзвідка. У нас гарний досвід, ми відпрацьовували його для всіх підрозділів, у яких знаходилися в бойовому підпорядкуванні. Чудово себе показали на Харківщині, нас добре знають і дають різні літальні безпілотні апарати. Ми підвищуємо свій фах, збільшуємо команду. Розуміємо, що це дуже тонка експертність, тому я, зокрема, вирішив підвищити кваліфікацію, щоб займатися цим, окрім уже наявних обов’язків. До цього часу у нас були переважно оборонні бої, зараз — наступальні. В оборонних боях потрібні навички з фортифікації, евакуації та інші, в наступальних — якісна розвідка й ударні сили. Тому бачу сенс у цьому, і це займатиме велику частину часу. Проте не знімає тих організаційних задач, які вже були поставлені командиром», — зазначає Райков.
У «Хартії», окрім уже згаданого нами командира Всеволода Кожемяка, несуть службу письменник Сергій Жадан, відомий харківський стріт-арт художник Гамлет Зінківський, тенісист Сергій Стаховський, підприємець Ярослав Маркевич, політик Роман Семенуха.
Ми запитали Ігоря Райкова, чи допомагає йому якимось чином ця певна впізнаваність, медійність, чи навпаки, заважає. За його словами, кожен із побратимів привносить щось у підрозділ, багато людей допомагають власними коштами, це стає можливим зокрема й за рахунок медійності, дозволяє мати нормальне забезпечення, здійснювати підготовку.
«Хоча все одно весь час чогось не вистачає — такі реалії», — жартує Ігор Райков.
«Допомагає в цьому разі не тільки медійність, а й репутація. Якщо в тебе репутація так собі, то хто тобі буде допомагати? В моєму випадку всі знають, що я все проконтролюю і буде добре. Маю менеджерський досвід, знаю, як раціонально використовувати ресурси, дуже по краплинці всього роблю, щоб ще і запас залишався. Хтось допомагає грошима, хтось чимось іншим: купують нам одяг, хтось також дає паливо тощо. Бо ми — добровольчий підрозділ і повністю на самозабезпеченні. Нам довіряють, бо знають: усе буде витрачено за цільовим призначенням і ні копійки не піде повз».
Хочеться ще раз насититися мирною енергією і пригадати, якими подіями був наповнений рік Ігоря Райкова до війни. Найяскравішим етапом можна вважати створення власної девелоперської компанії, яка отримала назву «Спільнота». Назву, досить нехарактерну для ринку нерухомості, де панує вагомий, фундаментальний неймінг на кшталт конструкцій із «трест» «буд» і «констракшен». Про те, як саме вона була обрана, розповімо далі.
Продовження матеріалу читайте на Pragmatica.Media:
https://pragmatika.media/igor-rajkov-top-menedzhment-dlja-peremogi-sila-upravljati-svoim-zhittjam/
